Безвізовий туристичний щоденник кореспондентів Укрінформу – іспанська сторінка
На поїздку до Андалусії я поставив собі дві надзадачі: перше – дістатися Кадіса й омити ноги в Атлантичному океані, та друге – з’їсти омара й зафіксувати цей подвиг на фото-відео.
Одразу зізнаюся: виконати другий пункт мені не вдалося. У двобій із (за)морським чудиськом відважно вступила рідна вітчизняна жаба і впевнено його перемогла. А й справді, платити сотню євро за якогось рака-мутанта – це вже занадто. Та й омар, якого мені намагалися впарити в супермаркеті, не виглядав… переконливо. Натомість ноги в океані я таки намочив. Щоправда, не на одному з пляжів Кадіса, а в іншому місці.
ТАРІФНИЙ ПЛАН
Свій океанський намір я виклав донні Люсії під час спілкування в інтернеті. У неї саме в цей момент перебував інший мій земляк із Донецька, Володя. Він і запропонував трохи змінити план, обравши точку на сто кілометрів південніше від наміченої, й їхати до Таріфи.
Про існування цього міста я чув; знав навіть, що саме звідси пішла назва терміну, від якого так трусить українців – «тариф». Але коли глянув на карту – затремтів. Від задоволення. Адже мені випадало відвідати найпівденнішу точку континентальної Європи! Мало того. Володимир брався доставити нас туди на своїй «Тойоті». Не безплатно, звичайно, але коли ми з Люсією порахували тарифи на перевезення громадським транспортом, сумніви відпали. На поїздці в такий спосіб ми ще й відчутно економили.
Від Малаги до Таріфи – трохи більше півтораста кілометрів. Найбільша дозволена швидкість на державних трасах – 120 км на годину. Щоправда обмежувальні знаки на узбіччі «100», «80» і навіть менше, зовсім не були раритетними. Тож замість півтори, вклались у дві години, впродовж яких наш водій багато чого цікавого розповів. Зокрема, про дорожню поліцію в Іспанії. За його словами, люди в ній працюють, ну, дуже підступні. Аж до того, що в її структурі існує навіть інститут секретних агентів:
– Отак їдеш – на дорозі авто; за кермом батько сімейства, поруч начебто дружина. Їдуть, посміхаються тобі. А ти – не пристебнутий. Помах кийка – і тебе вже оштрафовано. І не намагайся пропонувати хабаря – посадять!..
Наскільки я зрозумів, сентиментальні іспанські правоохоронці скоріш відреагують на сльозливу історію, якою можна пояснити твоє порушення. Або якщо причина дійсно серйозна. Мені, щоправда, не зовсім зрозуміло, як в іспанському авто можна не пристебнутись. Я кілька разів забував це зробити – і салон тут же наповнювався огидним завиванням. Пристібатися мусять усі, навіть ті, хто розташувався на задньому сидінні.
Коли наш водій ґрунтовно залякав мене суворими дорожніми звичаями Іспанії, назустріч нам вискочив полісмен. «Все, – подумав я, – це кінець, зараз почнеться…» Однак службовець усього лише жестом обома руками показав водієві, що треба швидко перелаштуватись у правий ряд, що ми й зробили. Як виявилось, попереду в аварію потрапила якась машина. Більше я – у всякому разі, на дорогах – жодного поліцейського не бачив до останнього дня мандрівки.
Щодо доріг. Якість асфальту (чи що там сьогодні кладуть на дорожнє полотно в Європі) загалом дуже пристойна. Ну, хіба що крім тих ділянок, на яких УЖЕ ведуться ремонтні роботи. Бачив дороги й гірші – але тільки тоді, коли доводилося з’їжджати з автостради на путівець. На них душа відпочивала – погодьтеся, нуднувато летіти по сірій стрічці на одній швидкості, без підстрибувань, без різких хитань в усі боки, без непередбаченого різкого гальмування перед черговою вибоїною, під супровід брутальних коментарів людини за кермом, якій доводиться таку дорогу долати…
Добре, хоч вклалися у дві години. А то б геть засумував.
ISLA DE TARIFA
Таріфа – маленьке містечко за будь-якими мірками (тут живе менше 20 тисяч народу), однак має свою велику історію. Від якої їй залишилась доволі стара фортеця і якийсь замок, походження якого я так і не з’ясував. Володимир попереджав, що в цій місцині постійно дме сильний океанський вітер (що робить її раєм для любителів віндсерфінгу й парапланеризму). Це виявилось чистісінькою правдою. Крім того з неба (хоч здавалось, звідкись набагато нижче) зривався дощик. Він був слабенький, але в поєднанні з поривами вітру таки дошкуляв. І тут наш передбачливий провідник виявився на висоті – витяг із багажника куртку з капюшоном, яка майже підійшла мені за розміром. Життя відразу стало здаватися веселішим…
Не знаю, як оцінювати свої досягнення. Таріфа розмістилася на крайньому півдні Іспанії, але крайньої точки міста я таки не досяг. Дорога через місто перейшла на дамбу й уперлась у решітчасті ворота якогось об’єкта, ретельно відгородженого від сторонньої публіки кам’яною стіною. Крізь ворота можна було побачити щось таке… фортифікаційне. Також удалося – вже потім – встановити, що за стіною є маяк. Володя стверджував, що то територія військової частини. Утім, судячи з географії, земля, де так і не ступила моя нога – це все ж острів (Isla іспанською), тож крайньої південної точки нашого спільного з Іспанією континенту я таки досяг! Маю підстави пишатись собою. А от щодо іншого…
З огляду на погоду я легко пішов на оборудку з власною совістю мандрівника і дозволив собі обмежитись зануренням в океан лише рук. Для чого зійшов з дамби на правий бік (взагалі-то океан має починатись відразу після Гібралтара, але знаходяться деякі розумники, які називають, у цьому сенсі, більш західну Таріфу), прикинув, де зупинилась остання океанська хвиля і нахилився в очікуванні наступної хвилі, аби зачерпнути води… Хвиля проігнорувала мої розрахунки і вільно прокотилася по моїх новеньких, купленим спеціально для вояжу Європою, штиблетах. Таким чином, і ноги я намочив. Атлантика сама упоралась із моєю… надзадачею.
На дамбі ми побули хвилин п’ятнадцять-двадцять. За цей час із порту встигло вийти середніх розмірів пасажирське судно і попрямувало кудись на південь. «На Танжер пором пішов», – сказав Володя. Танжер – це місто і порт у Марокко, де працює величезний ринок, на якому, зокрема, можна придбати і вкрадені в сусідній Іспанії речі.
– У мого знайомого поцупили мобільник. Поліція встановила його місцезнаходження вже за півдня. Хлопцю сказали, що зафіксували сигнал його телефона, причому джерело цього сигналу локалізували в Танжері. «Нічим допомогти не можемо – інша країна, інша правова система. Звичаї… не європейські.
Хвилин за п’ять знову почувся корабельний гудок: черговий пором повертався з Марокко. До речі, з Таріфи й найближчих від неї пляжів можна легко побачити африканський берег. Особливо в сонячну погоду. Цього разу погода була аж ніяк не сонячна, але гори по той бік моря все ж проглядались. Мені вдалося зробити кілька знімків, але наскільки їх можна вважати переконливими – сказати не берусь.
ЗВИТЯГИ ГУСМАНА
Довго вештатись по Таріфі нам завадила погода, а також бажання водія показати справжні атлантичні дюни. Він із друзями часто там відпочиває, і йому хотілось, аби й ми побачили той чарівний закуток. Але оминути місцеву фортецю ми все ж не могли.
Таріфа, до речі, названа так за ім’ям першого мусульманина, який ступив на іспанську землю саме в цих місцях у 710 році, тобто за два роки до завоювання Іберійського півострова його одновірцями (підозрюю, він висадився тут з розвідувальною місією). Звали його Таріф ібн Маллук. Згодом араби збудували тут фортецю, яку в 1292 році захопив король Кастилії Санчо IV Хоробрий («el Bravo»). На честь 700-ліття цієї перемоги вдячні мешканці Таріфи в 1992 році встановили хороброму Санчо пам’ятник, де він сидить на постаменті з ручним левом. Так, до слова: у тому ж році людство відзначало 500-річчя відкриття Америки Христофором Колумбом. А Іспанія, крім усього, півтисячолітній ювілей з дня, коли завершилася Реконкіста. Тобто коли іспанці захопили останній ісламський емірат на території півострова – Гранаду. З її чарівною Альгамброю.
…Захопити місто – лише півсправи. Його ж іще треба було втримати під натиском старих хазяїв, а в короля – велике господарство. На пост коменданта зголосився представник доволі відомого у подальшій іспанській історії роду Алонсо Перес де Гусман. Володя переповів, правда, не називаючи імен, легенду, пов’язану з цим діячем. Імена я вже потім розшукав у книгах з історії країни.
Отже, коли король із військом вирішував проблеми королівства десь далеко, Таріфу взяли в облогу араби (я так гадаю, це були бербери з Марокко, до якого тут через море навпростець якихось 16 кілометрів). Деякі джерела стверджують, що маврів привів під стіни фортеці родич Санчо на ім’я Хуан. Хуан вважав, що в нього аж ніяк не менше прав носити корону, ніж у брата. Аби “простимулювати” Гусмана до здачі твердині, він викрав його сина і викликав на стіну фортеці батька. Коли той з’явився, виголосив ультиматум: відкривай ворота – або переріжу хлопцю горлянку.
Незворушний Алонсо Перес презирливо кинув Хуану власного ножа: «Я виростив сина на страх ворогам, а не на те, щоб він став знаряддям у їхніх руках». І пішов обідати. Хуан оскаженів і зарізав підлітка на очах у свого війська. Бербери здригнулись, побачивши звірство свого полководця – і пішли до своїх човнів, аби повернутись додому.
ДЮНИ, СОСНИ, МОРЕ…
Поки їхали від Таріфи до дюн, мені іноді починало здаватись, що ми десь подорожуємо азовським узбережжям: турбази, турбази; в просвітах між деревами виблискує море. Єдина різниця: від сонця легкі бунгало прикривають не наші сосни, а якісь екзотичні дерева з майже пласкими кронами. Такі приблизно я бачив у фільмах про африканську саванну. Та коли приїхали на місце, і я глянув на такі дерева зблизька, з’ясувалось, що це саме сосни і є. Принаймні зелені голки на червоно-коричневих гілках нічим від соснових не відрізняються. Але ж форма крон… Якщо можна припустити, що на «турбазах» їх хтось навмисно «причісує», то тут починався природний ліс, а в штаті місцевого лісництва навряд чи тримають дендрологічного «перукаря».
…Стежина від асфальтовї стрічки до води пролягла лісом. Її хтось ретельно облаштував огорожами з соснових жердин. Заблукати тут складно – йдучи вниз, обов’язково потрапиш до океану; повертаючись – вийдеш до асфальту. Але не виключено, що тоді до машини, залишеної на імпровізованій стоянці, ще доведеться довгенько чвалати.
Володя пояснив, звідки береться пісок. Постійні вітри женуть його з морських глибин, причому піску навівається в таких кількостях, що на трасі постійно чергує дорожня техніка, аби час від часу її розчищати. Коли ми проїжджали, тут саме порпалися екскаватор і пара вантажівок. Власне, алгоритмом їхньої роботи я не поцікавився, але тепер, заднім числом, намагаюсь зрозуміти: кому вона потрібна? Зрозуміло, з настанням тепла сюди набіжать серфінгісти, парапланеристи і просто відпочивальники (є відомості, що тут збираються ще не до решти вимерлі хіпі та інший екзотичний люд). Ну, то самі нехай і думають, як зручніше діставатись до пляжів.
Не знаю, чи залишилось в іспанців поганське найменування місяця квітня, але там у квітні все цвіте не лише в містах. У ліску поряд із дюнами, у повній відповідності до місяця, було повно квітів. Різних. Різнокольорових. І лише одну квітку ми впізнали, хоча листя в неї все ж більш мальовниче, ніж у нас – із такими блідими пухирцями по зеленому. Куряча сліпота. Утім, з нас такі собі флористи…
НА ЗГАДКУ ПРО КЛАВДІЯ
Ні, між нами (мною й Атлантикою) таки встановився певний містичний зв’язок. До Малаги я прилетів у вівторок, і на місто сіявся дощ. У середу їздили до Кордови, і дощ, правда, з перервами, продовжувався. Як нас зустріла Таріфа, я вже описав, та коли ми на зворотному шляху зупинились на пікнік поблизу якогось супермаркету прямо на виїзді з містечка, дощ уже припинився. А коли після дюн дістались до Баело Клаудія – сонце розштовхало хмари і більше я їх до самого відльоту на Батьківщину не бачив.
Баело Клаудія – стародавнє римське поселення. Не Помпея, звичайно, але, судячи з того, що залишилось від нього, цілком пристойне місто з усіма ознаками римської муніципії: храми, терми, кам’яні будівлі. І як ознака приналежності до вищої цивілізації свого часу – напівкруглі сходи античного театру. Що являла собою Баело Клаудія – мовчить навіть всевідаюча Вікіпедія (принаймні, російська та українська її редакції), однак деякі відомості про місто таки вдалось зібрати. Зокрема, на інформаційних щитах перед входом в заповідник. Так, іспанської я не знаю, але ж є сервіси Google.
Зовсім коротко. Поселення з’явилось на березі океану наприкінці ІІ століття до нашої ери, як рибальське, а найбільшого розквіту досягло за часів римського імператора Тиберія Клавдія Цезаря Августа, або, простіше – Клавдія. Цього діяча (за фахом – історика) пересічна публіка практично не знає, але його оточували особи, про яких знають ледь не всі. Почати з того, що Клавдій змінив на троні Гая Цезаря Калігулу. Того самого, який увів до складу Сенату свого улюбленого коня Інцитата. Одружений Клавдій був багато разів, і всіх його дружин не згадає й фахівець. Але про одну з них знає багато хто з не-істориків. Це символ жіночої розпусти Валерія Мессаліна. Ну, а найбільш з усіх відомий – його пасерб і наступник на троні Нерон.
Так от, ім’я Клавдія містечко отримало разом із його указом про присвоєння йому статусу муніципалітету. Та недовго тривало щастя баелітів-клаудитів. Уже в наступному, ІІ столітті його добряче попсував землетрус, у ІІІ-му – пірати, з якими вже не могла впоратись занепадаюча імперія. Ну, а в VI-му колишню муніципію покинули останні мешканці, залишивши її на поталу майбутнім археологам.
Що ще відомо про місто? Що воно, окрім портових функцій, спеціалізувалось на рибі й у промислових масштабах виробляло garum – рибний соус, який полюбляла вся імперія, аж до найкращих домів Рима, Карфагена й Александрії. Дивні смаки мали античні люди. Аби виготовити соус, рибні рештки звалювали у величезні чани, додавали солі, спецій і ще там чогось – і вся ця маса пріла на сонці по два-три місяці. Потім виробники збирали юшку, яка утворювалась на поверхні, консервували оцтом та оливковою олією, заливали в амфори – і розвозили оптовим покупцям у всіх портах імперії. Не знаю, як хто, а я б такого не їв.
…Сонце остаточно вийшло на авансцену, і над морем з’явились перші десятки парапланів. Мені навіть стало лячно: а раптом якогось невмілого любителя поривом вітру занесе на скелю, що нависла над Плая де Болонія. Володимир мене заспокоїв: він про подібні випадки ніколи не чув у новинах місцевих телеканалів.
* * *
Додому їхали іншою дорогою. Тією, що йде вздовж моря. Середземного. І першим великим містом, яке побачили попереду, був Гібралтар. Оскільки це територія Великобританії, то його об’їхали стороною – із цією державою ми ще про «безвіз» не домовились. А потім пішли рідні кожному пост-совковому олігархові назви на дороговказах: Альхесірас, Естепона, Марбелья, Фуенхірола, Торремолінос…
Михайло Бублик, Малага – Таріфа
Фото автора