Історія грецького ультра-соціаліста Алексіса Ципраса є дуже повчальною. Його програш на виборах – один з індикаторів одужання світу
Дострокові вибори 7 липня у Греції – це справжній підручник для тих, хто хоче стати відповідальним політиком. Без перебільшення на історичній батьківщини світової демократії завершується доба, що асоціювалася із главою уряду Алексісом Ципрасом. Втім, говорити про закінчення його особистої політичної кар’єри ще зарано. Ця історія – про становлення державного діяча, який вчасно встиг зрозуміти, що інтереси країни завжди важливіші за партійні програми та перетворився із палкого трибуна у стриманого «батька нації». А щодо того, що Ципрас програв, то навіть переможцю Гітлера Вінстону Черчілю доводилося програвати вибори і не коли-небудь, а в переможному 1945 році...
Новий розклад із старими учасниками
Грецькі інформаційні агенції сповіщають, що дострокові вибори виграла традиційна правоцентристська партія «Нова демократія», яку очолює Кіріакос Міцотакіс, який є сином екс-голови уряду та уособлює кола грецької політичної та економічної еліти. Колишні опозиціонери набрали 39, 85 % голосів та отримають 158 мандатів з 300 у грецькому парламенті. Це значить, що «Нова демократія» може сформувати однопартійний уряд, а пан Міцотакіс, очевидно, й стане новим прем’єром.
Діючий же голова уряду Алексіс Ципрас та його ліворадикальний блок «СІРІЗА» отримали 31, 53 % та 86 мандатів (така велика різниця у кількості депутатів пояснюється особливістю грецького виборчого законодавства: партія-переможець отримує додатково 50 мандатів, як то кажуть, «просто так», і в залежності від набраного відсотку це й дає можливість формувати однопартійну більшість). Також 3% бар’єр подолали лівоцентристи із блоку «КІНІМА», що об’єднав дві соціалістичні партії (8, 10 %, 22 мандати), сталий учасник всіх виборів – Компартія Греції зі своїми сталими 5, 3 % (15 мандатів), ультраправа та відверто проросійська партія «Грецьке рішення» отримала 3, 7 % (10 місць), а замикає список - рух колишнього міністра фінансів Яніса Варуфакіса «Mera25» із 3, 44 % (9 місць). Головним сюрпризом, звісно, став провал відверто неофашистської партії «Золотий світанок», що набрала лише 2, 93 % та вже декілька скликань поспіль була хоч й одіозним, але сталим учасником грецької політики.
Ці цифри – свідченням і виходу Греції з кризи та повернення до традиційних політичних симпатій, і того, що Ципрасу та його уряду довелося покласти свій політичний успіх на вівтар одужання економіки та подолання зневіри серед співвітчизників. І тепер всім цим, що обійшлося дуже дорого та було дуже «гіркими ліками» для економіки та суспільства, будуть користатися інші.
З барикад – до вищого світу
Пригадаємо, з чого усе починалося. Цей політичний цикл для Греції почався у 2009 році, коли уряд тої самої «Нової демократії» не впорався із погіршенням економічної ситуації на тлі всесвітньої кризи та оголосив про проведення дострокових виборів. До влади тоді прийшли соціалісти з партії «ПАСОК» («СІРІЗА», до речі, отримала лише 13 мандатів), які йшли до перемоги під одними гаслами, але побачивши стан справ в економіці почали робити зовсім інше. І головне: грецька економіка базувалася не на промислових активах чи на міцній банківській системі, фактично головною її опорою… були транші допомоги ЄС і криза змушувала уряди брати ще і ще. Вже навесні 2012-го довелося проводити дострокові вибори, на яких «ПАСОК» вщент програв «Новій демократії», але на лівому фланзі головну роль відігравала уже «СІРІЗА» на чолі із Ципрасом, який висловлював радикальну незгоду із будь-якими планами економії на тлі зростаючих боргів країни. У 2012-му були ще одні дострокові вибори, на яких «СІРІЗА» нарощувала м’язи, але була все ще другою. Нарешті, в січні 2015-го, коли стало зрозуміло, що або грекам доведеться реально «затягнути паски» та надовго, або – дефолт, громадяни довірили уряд саме популісту Ципрасу та його команді, які обіцяли багато хорошого, при повній відмові від поганого. Нічого не нагадує?
Треба сказати – цей вибір греків викликав чималі збурення в європейських столицях. Університетський викладач в минулому Ципрас реально жахав єврочиновників власним унікальним стилем «популізму без обмежень» та демонстративною рішучістю наміру вийти з єврозони та й взагалі – може й із самого Євросоюзу. Тоді складалося реальне враження, що Ципрас просто не платитиме по боргах та й все – робіть, що хочете. Більше того, на нього стали дивитися із неприхованою надією у Москві – як на політика, що допоможе Кремлю домогтися стратегічної мети – зруйнувати єдність Європи та ЄС як такий. І – в перші місяці Ципрас охоче їздив до Росії, зустрічався із Путіним та піднімав питання про необхідність зняти санкції із РФ. Але…
Рівно чотири роки тому – 1 липня 2015 року – стало зрозуміло, що настав час платити борги, а грошей нема. Греція опинилася у дефолті, банкомати стали видавати жорстко обмежену суму грошей на добу, було прийнято рішення про зниження пенсій та зарплат, скорочення держапарату. Але – гроші все одно треба було повертати, лідери ЄС і, передусім, Німеччина, пропонували план допомоги, який передбачав жорстоку економію. І тоді Ципрас пішов на нечуваний крок: він оголосив про проведення референдуму щодо того чи згодні греки на умови Брюсселя і 61 % співгромадян відповіли «ні». А далі були нові дострокові вибори і знову – перемога Ципраса.
І от після усього цього зашквару голова уряду Греції наважився на крок, який коштував йому перемоги зараз, у 2019-му, але тоді зробив із нього державного діяча непересічного масштабу. Маючи в активі підтримку народу, він пішов у зворотному напрямку - прийняв умови ЄС та погодився на жорстку програму економії восени 2015 року. Оглядачі та політологи вважають, що головну роль в переконанні Ципраса тоді зіграла Ангела Меркель, яка поговорила із ним спочатку дуже жорстко – хочете виходити з ЄС – будь-ласка, але поверніть одразу борги, а потім – пояснила йому усі реальні переваги єдиної Європи та ті «підводні каміні», що чекають на його та країну у разі союзу із Москвою. А це і ізоляція, і поглиблення кризи, і фактично – перетворення Греції на маргінальну територію.
Ципрасу вистачило тверезого розрахунку піти складним, але реальним шляхом, наступити на горло власної пісні та програмі, але залишити за своєю спиною усю Європу, яка готова допомогти. І – всі ці роки можна було спостерігати, як колишній лівак-радикал ставав все більше авторитетним та поважним, реально європейським політичним лідером – адже на виборах до Європарламенту двох останніх каденцій саме Ципрасу було довірено очолювати єдиний список радикальних лівих усього континенту. І все частіше та впевненіше виглядав політик на перемовинах у Брюсселі. Забув він і про візити у Москву та кожні півроку голосував на самітах ЄС за продовження санкцій проти РФ.
Та головне – за три з лишком роки Греція, хоч і за рахунок дійсно болючих обмежень, але спромоглася виконати план допомоги ЄС – та була визнана країною, що вийшла з кризи офіційно. При цьому з запланованих ЄС для Греції 70 млрд. євро було використано не більше від двох третин. А це означало, що економіка країни повернулася на докризовий рівень і тепер може розвиватися без екстреної допомоги ЄС. Повторимося – зроблено це було урядом Алексіса Ципраса всього за три з хвостиком роки. І це при умовах, коли починалося все із реально порожньої державної скарбниці та блокованих рахунків у міністерствах та банках. А тепер – тільки було б бажання працювати та зростати.
Своє робити і далі йти
Втім, люди не прощають політикам складнощів, не прощають їм випробувань. Дещо виборці пам’ятають дуже добре, хоча, зазвичай, пам’ять в них дуже коротка. Так, тепер Греція та греки можуть більш-менш впевнено дивитися уперед, але їм було важко жити чотири попередні роки – і все це також пов’язано у свідомості саме з Ципрасом. Що говорити – і Тадеуш Мазовецький, і Лешек Бальцерович, і Петру Роман, і Єгор Гайдар, які на переламі робили дуже болісні, але вкрай необхідні реформи для своїх країн, народними улюбленцями не стали та змушені були все ж таки піти з політики.
Зараз часи інші – і Ципрас не програв вщент, але змушений прийняти вирок виборців із честю та гідністю. До речі, ці вибори у Греції – також дострокові – відбулися тільки завдяки… самому Ципрасу. Він побачив результати виборів до Європарламенту по країні наприкінці травня – «СІРІЗА» програла тоді «Новій демократії» також приблизно 10 %. І – голова уряду сам попросив президента оголосити дострокові вибори, хоча міг спокійно дочекатися до вересня, коли б підійшов термін чергових.
Втім, Алексіс Ципрас, мабуть, вже не міг вчинити як просто політик, він вчинив саме як державний діяч, відчувши, що його «роман» з греками завершується. Але – і це цілком реально – не завершується його історія із європейською політикою, де пан Ципрас (йому тільки 45 буде наприкінці липня!) може дуже скоро зайняти одне з помітних та поважних місць. Він багато чому навчився на очах як своєї країни, так й Європи. Та головне – він не проміняв достойне місце у підручнику історії на оманливу перспективу політичної тріскотні.
Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України (Київ)
Перше фото: ANP