Втім, за 28 років святкування вже склалася певна традиція, яку не варто порушувати й нині. А проблеми цього року – вони минущі
До дня, коли українці відзначатимуть 28-му річницю здобуття (власне, відновлення) Незалежності від Російської імперії, залишається якихось два тижні. Офіс Президента та ветеранські організації оголосили про свої плани на цей день, маршрути колон та похвилинний розклад намічених заходів. На сайтах обласних та районних адміністрацій по всій країні вже «вивішені» програми святкувань.
Чи може заспокоїти нас той факт, що святкувати цей день «по-різному» українці будуть не вперше?
Таке вже траплялося, і попри те, що за різних політичних сил при владі змінювалися акценти урочистостей: військові паради то проводилися, то ні, на свято запрошувалися високі іноземні гості або ні тощо, - склалися певні традиції: як-то покладання квітів до пам'ятників Тарасу Шевченку та Михайлу Грушевському, молитви за Україну, паради військових оркестрів та паради вишиванок. А головне – по закінченні офіційної частини свято стає для українців особистим, тож відзначають його ініціативно, вклавши душу і почуття у можливість зробити цей день особливим. Навіть вшанування тих, хто віддав життя за Незалежність, не стає похмурою церемонією, а сповнене світла, бо вони перемогли.
Когось це може не тішить, комусь – цього замало, а ми згадаємо, що і як було.
Трохи історії про святковий день
Спочатку День незалежності святкували в іншу дату. Нагадаємо, у 1991 році Україна вперше і востаннє відзначала День Незалежності... 16 липня. Тоді приводом для святкування була річниця «Декларації про державний суверенітет України» 1990 року. До першої річниці Декларації у Києві відбулись масові заходи, присвячені Дню Незалежності України. Тодішнє керівництво урочисто покладало квіти… до пам'ятників Леніну, бо інших ритуалів ще не було, та й «незалежна» Україна ще залишалася частиною СРСР.
А потім був путч 19 серпня, проголошення Незалежності, референдум і перші вибори Президента країни 1 грудня, вікопомний саміт в Біловезький Пущі і, нарешті, 17 грудня «союз нерушимый» де-юре розпався остаточно. Відтак, трохи згодом (20 лютого 1992 р.) Верховна Рада прийняла постанову «Про День незалежності України», визнавши День незалежності України державним загальнонародним святом, закріпленим за 24 серпня - на честь ухвалення Акта незалежності.
27 святкувань – і кожне «в своєму роді»
Наступну свою річницю молода держава зустрічала вже з першим президентом – Леонідом Кравчуком, першим чемпіоном з футболу – сімферопольською «Таврією», першими грошима – купоно-карбованцями – та першими гіркими розчаруваннями: на Всесвітньому форумі українців Іван Дзюба та В’ячеслав Чорновіл ситуацію описали так: «Українська держава перейшла до своєї першої річниці, втративши майже всі козирі в політиці, зате набувши економічної та соціальної кризи небачених досі масштабів».
Кожен новий День незалежності ставав дзеркалом прожитого року – у повній відповідності до приказки про люстерко, на яке не треба нарікати: у 1992-му році Україна отримала військово-морський флот, у 94-му, згідно з Будапештським меморандумом, віддала ядерну зброю, а також змінила президента, у 96-му отримала Конституцію і гривню (бо старі гроші друкувалися вже з надмірною кількістю нулів), у 97-му – власного космонавта - Леоніда Каденюка - та нерішуче, але хоч якесь партнерство з НАТО.
У березні 1999-го загинув В’ячеслав Максимович Чорновіл. У листопаді 2000-го - Георгій Гонгадзе. «Плівковий скандал» збурив акції протесту – і 10-ту річницю країна зустрічала з 19 політичними в’язнями у «справі 9 березня».
Кінець 2003 року знаменувався «Тузлинською кризою», тобто де-факто територіальною претензією з боку Росії, якою на той час вже четвертий рік правив Путін. Тоді провокацію пощастило зупинити.
Кінець 2004 року – перша спроба Януковича захопити владу, перший – безкровний – Майдан. І знову розчарування щодо шансів змінити пострадянську матрицю. У 2010-му «колективний Янукович», підтриманий противниками української незалежності як такої, бере владу в країні та ще й змінює Конституцію під своє повне правління.
Отут і виділився 2011 рік
Конфліктних серед святкувань Дня Незалежності ще не було, але тут обурені відмовою від традиційних урочистостей націонал-демократичні сили заявили на 24 серпня власну святкову ходу в Києві. І навіть при тому, що ходу було погоджено, влада спробувала заблокувати святкову колону. Врешті, після сутички тим, для кого 24 серпня – це свято, вдалося пройти через «Беркут».
«Шкода, що країна не святкує двадцятиріччя своєї незалежності на високому державному рівні. Здається, що влада просто боїться свого народу. Ми були здивовані величезною кількістю міліцейських кордонів на вулицях, майже під кожним деревом – міліціонер. Так багато людей у формі я бачила лише біля Святої Софії під час поховання патріарха Київського і всієї Русі-України Володимира», - прокоментувала той день представниця діаспори.
Нині, в 2019-му, ситуація не те, щоб повторюється, але має одну спільну рису з деякими іншими святкуваннями Дня незалежності. І справа тут не лише в тому, що скасовано військовий парад, і знову сили національно-демократичного спрямування формують захід, альтернативний офіційному. Ні, на щастя, ніщо не свідчить про можливе загострення, але проблема в тому, що цього року в день головного національного свята українці не будуть, образно кажучи, йти однією колоною. Нічого хорошого в тому нема, але ми віримо, що уже наступного, 2020-го року ситуація виправиться.
Олександр Волинський, Київ