... 35 — щасливе число. І сім також. Тепер українці знають це напевне.
Бо саме 7 вересня 2019 року в аеропорту “Бориспіль” відбулося довгоочікуване повернення 35-ти наших, яких вдалося визволити з російського полону. Це і 24 моряки, яких захопила Росія у Керченській протоці, й 11 засуджених, імена яких знаємо вже як власні. Які хочеться називати знову і знову, не задля “протоколу”, а тому що в цих іменах — наша сила: Роман Сущенко, Олег Сенцов, Олександр Кольченко, Володимир Балух, Станіслав Клих, Микола Карпюк, Олексій Сизонович, Павло Гриб, Едем Бекіров, Євген Панов, Артур Панов.
В аеропорту їх зустрічали під оплески, вигуки “Слава Україні! — Героям слава!” та з нестримуваними й абсолютно щирими сльозами на очах. Без пафосу й манірності.
... у тому, що буду зустрічати наших в аеропорту, я був упевнений. Тепер це — вже моя особиста журналістська традиція. Так, ніби сьогодні, пам'ятаю ту довгу ніч проти 28 грудня 2017 року, коли у військовому терміналі “Борисполя” приземлився літак із нашими 73-ма бранцями. Пам'ятаю, як було холодно, трепетно і радісно. Пам'ятаю ті тихі обійми наших експолонених із їхніми родичами, яким не хочеться заважати... То був перший і єдиний великий обмін заручниками за 2017-й. І в тому була справді атмосфера щастя, до якої я мав честь бути причетним, перебуваючи, так би мовити, за кадром.
Цього разу все відбувалося динамічніше. Навіть попри фейкове повернення, яке “запустили” деякі ЗМІ ще в ніч проти 30 серпня. Зрештою, та дезінформація ніяк не вплинула на важливість цієї події зараз. Хіба що зробила радість від неї ще більш виразною, справжньою та відчутною.
Журналісти почали чергувати біля військового терміналу аеропорту “Бориспіль” із самісінького ранку суботи. Вже після 12:00 речниця СБУ Олена Гітлянська внесла ясність: треба “передислоковуватися” до терміналу “Б”. Там більш як сотня представників ЗМІ долучилася до родичів звільнених бранців і високопосадовців, які чекали на злітній смузі.
Борт із нашими (далі називатиму їх саме так, тобто уже не бранцями, в'язнями чи полоненими) приземлився близько 13:30. Це була неймовірна мить: зазвучали оплески, серця почали битися прискорено, тривога переросла у захват...
І ось, наші сходять із трапу літака: діти біжать до батьків, які підхоплюють їх на руки, матері-сестри-дружини обіймають тих, у кого вірили й за кого боролися всі ці роки. Ми з колегами нехтуємо “заборонами” охоронців і працівників аеропорту — і теж розчиняємося у цій загальній ейфорії, підходячи ближче до героїв дня.
... першим бачу біля літака 63-річного Олексія Сизоновича — українського партизана, який проводив підривну роботу в ОРЛО. У липні 2017-го Північно-Кавказький окружний військовий суд засудив його до 12 років позбавлення волі позбавлення волі та штрафу.
“Тепер уже вірю!” — відповідає він на запитання журналістів, чи вірив у своє звільнення. І додає: “Головне, що вдома. Я ніколи не дозволяв собі думати, що залишуся там. Завжди знав, що повернуся”.
В аеропорту Сизоновича зустрічала, зокрема, й рідна сестра Галина Бічева. “Я його спершу шукала три роки, і знайшла лише у лютому 2017-го. І відтоді весь час надіялася, що він повернеться”, — пригадує вона, ледь стримуючи від плачу. Після цієї розмови вже й я намагаюсь не розплакатися, спілкуючись із іншими нашими.
“День сьогодні дійсно добрий. Ми з хлопцями дуже раді опинитися на рідній землі”, — так почне свій імпровізований брифінг режисер Олег Сенцов, якого у серпні 2015-го в РФ засудили до 20 років в'язниці за нібито терористичну діяльність у рідному Криму. Певно, нікого не лишало байдужим оголошене торік ним голодування на знак протесту російському “судилищу”.
Обіймаючи доньку, котра не припиняла плакати, Сенцов подякував усім, хто врешті-решт домігся звільнення наших із полону. Разом з тим, він підкреслив, що “навіть із звільненням останнього полоненого наша боротьба не закінчується”.
“До перемоги ще дуже далеко. Ворог сильний і здаватися не збирається. Але перемога буде обов'язково за нашою країною, у нас немає іншого вибору. Слава Україні!” — додасть він, і далі лише мовчки зазирне в об'єктиви телекамер.
Після цього, прориваючись крізь натовп колег, наздожену Сенцова біля автобуса. На ходу цікавлюсь, як почувається, як долетів... Він полегку обернеться в мій бік, і продовжить мовчати. Зрештою, і я спиню себе єдиним лише “Дякую”. Бо й справді, чи потрібні ті слова зараз? Пізніше він ще багато чого скаже всім і кожному, а поки в недоказаному помічаєш щось більше ніж просто втому, щось більше ніж просто втіху, щось більше ніж просто силу.
Інший кримчанин, якого російській спецслужби затримали разом із Сенцовим, Олександр Кольченко зізнається журналістам, що почувається трохи розгубленим.
Водночас пояснить, що про повернення додому, у Крим, поки говорити зарано. “Але потім, сподіваюсь, зможу поїхати...” — усміхнеться, намагаючись не виказувати, як скучив за малою батьківщиною. Після розповість, що до України із собою привіз “під 20 кг листів і поштівок”, які отримував в ув'язненні від небайдужих.
Ще один звільнений за обміном з Росією кримський фермер Володимир Балух, переказуючи вітання своїм землякам на анексованому півострові, коротко сказав: “Слава Україні!” При цьому він переконаний, що так чи інакше Крим і Україна обов'язково возз'єднаються. “У мене вже онук є в українському Крим, ходить там у вишиванці, тому все буде добре”, — запевнить чоловік.
Зі свого боку 21-річний Павло Гриб напівжартома дасть зрозуміти журналістам, що втомився від запитань про здоров'я: “Усе нормально. Що я — хворий якийсь? Мене всі питають про це. А мені 21 рік — я ж не дід якийсь!”
Загалом, під час розмови Гриб дещо зухвало поправлятиме кореспондентів, які від хвилювання таки забуватимуть, як довго він був кремлівським бранцем. “Ну як скільки? Більше двох років мене не було. А як я там тримався — це окрема тема розмови,” — відповість Гриб. А потім, констатуючи радість повернення, зауважить: “Прощавай, немита Московія!”
Між тим, зазначу, що ота певна зухвалість Гриба (спишемо її на його колосальну втому й виснаженість) цього дня зачепила не лише представників ЗМІ. Так, сходячи з літака, Павло відмовиться потискати руку Президенту Володимиру Зеленському. “Я не вважаю за потрібне подавати йому руку”, — пояснить він перед телекамерами.
На противагу Грибу український журналіст, власний кореспондент Укрінформу Роман Сущенко, якого у Росії засудили до 12 років ув'язнення за “шпигунство”, ділячись із колегами враженнями від повернення, таки подякував двом президентам — і Володимиру Зеленському, і Петру Порошенко.
Першому — за те, що не поступившись інтересами України, зміг переконати президента РФ “у доцільності піти назустріч і вчинити цей акт гуманізму”, а другому — за початок переговорного процесу та підтримку родині протягом тих непростих більш як тисячі днів його полону.
“Дуже показовим і символічним є те, що нас усіх, 35 осіб, звільнили через два тижні після відзначення Дня Незалежності України”, — підкреслить Сущенко.
Насамкінець, тобто перш ніж наші від'їдуть двома автобусами з “Борисполя”, встигну полікуватися ще й із моряком В'ячеславом Зінченком — старшим матросом українського катера Нікополь, захопленого російськими силовиками біля берегів Криму 25 листопада 2018 року.
“Протягом першого тижня, коли тільки дізнався про обмін, було важко, я не спав ночами чекаючи. Остаточно про те, що нас звільняють, я дізнався буквально о четвертій ранку сьогодні. Загалом, усе добре і я радий, що повернутися”, — розповів він, заразом подякувавши усім, хто писав йому листи.
На запитання, що цікавого чекає на нього вдома, відповіла молодша сестричка Софійка.
“Кішка. У нас сфінкс — пухнастий і різнокольоровий”, — розряджає дівчинка обстановку, загострену хвилюванням.
Мама ж моряка — Елеонора Новак — своєю чергою додає: “Вдома — улюблені голуби, а до Києва ми привезли пиріг із вишнею, бо він дуже любить випічку”.
Окрім того, 7 вересня в аеропорту “Бориспіль” можна було побачити й ексдепутатку Надію Савченко. Певно, вона не могла не приїхати на цю зустріч, бо й сама у травні 2016-го переживала такі ж емоції звільнившись від 708-ми днів російського полону.
... повернення наших із будь-якого полону, а тим паче, країни-агресора, — це подія, яку важко переоцінити. Це наша історія зі щасливим фіналом. Тепер важливо не зійти з цього курсу, бо “східні брати” й бойовики все ще не відпускають чимало інших українців, які стали бранцями і яких чекають удома...
Олександр Трохимчук
Фото: Укрінформ, president.gov.ua