Сьогодні Точка на карті запрошує до кімнати-музею композитора, який першим у Галичині заснував українську дитячу музичну школу
В Івано-Франківську серед 16 різноманітних музеїв є один громадський, який майже 40 років живе завдяки активності музичної спільноти. Це – музей-кімната Дениса Січинського. Тут зберігаються не лише музичні інструменти сторічної давнини, але й рукописи композитора, який першим у Галичині заснував українську музичну школу, написав оперу та понад сотню інших музичних творів на вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Серед них - марш-реквієм «Не пора», один із найпопулярніших на початку ХХ століття.
ДРУГИЙ ТЕНОР У КОЛОМИЇ
Музичне училище в Івано-Франківську за рік відзначатиме своє 80-річчя. На перших порах воно займало місце колишнього Музичного інституту імені Лисенка. З вересня 1940 року училищу виділили будівлю бурси, яку звели на місці зруйнованої дерев’яної церкви Святої Варвари. У 1965 році музичному училищу присвоїли почезне звання композитора Дениса Січинського, до сторіччя від дня його народження. Ще через 20 років у цій будівлі відкрили кімнату-музей українського композитора.
«Ініціатором створення цього музею стала доктор мистецтвознавства Львівської національної музичної академії Стефанія Павлишин, яка досліджувала життя і творчість Січинського. За роботу в музеї взялася Олександра Мар’янівна Турянська, яка викладала в нашому училищі музичну літературу та фольклор. Вона збирала всі ці матеріали та документи, бо в Січинського не було ні архіву, ні домівки, ні родини, де все це могло зберігатися. Усе було розпорошено серед людей: документи, фотографії, ноти. Серед найбільш цінних наших експонатів – звичайно, рукописи Дениса Січинського - як його оригінальні композиції, так і переписана музика», - розповідає викладач Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського, кандидат мистецтвознавства Ігор Глібовицький.
Він зазначає, що Січинський надзвичайно любив Шопена, у якого навчався його педагог Кароль Мікулі, професор Львівської польської консерваторії. Її «Дизьо», а саме так ніжно називали Дениса Січинського його близькі, обрав, коли студіював у Львові право. Тоді любов до музики взяла своє. У цій любові композитор прожив 44 роки, часто поневіряючись від зубожіння та довіряючи лише музиці усі свої переживання.
Денис Січинський народився на Тернопільщині, вже після навчання у тамтешній гімназії та Львівській консерваторії Січинський переїхав до Коломиї, де довелося заробляти різними способами. Тоді він уперше організував чоловічий квартет, у якому співав другим тенором і з великим успіхом гастролював з ним містечками Галичини.
«Трагічною сторінкою біографії Січинського було його друге відвідання Коломиї. У місті тоді спалахнула епідемія холери, і композитор, позбавлений будь-яких засобів до існування, працював на перевезенні трупів. Нарешті, звільнений і з цієї «посади», доведений до розпачу, він прийшов пішки, босий і обдертий до Львова. Тут він прожив майже два роки, до 1895-го, заробляючи на хліб лекціями і такими музичними роботами як переписування нот та аранжування популярних творів», - пише Стефанія Павлишин у своїй збірці про Дениса Січинського «Творчі портрети українських композиторів».
Після цього Денис Січинський часто переїжджав у пошуках кращої долі. Серед експонатів музею є навіть карта мандрівок композитора. Лише у селі Радча Денис Січинський навідувався до пароха Емануїла, який був його двоюрідним братом. Там він повністю занурювався у творчість і писав багато музики. В інших селах Січинський невтомно працював.
«Так, серед його музично-громадської діяльності є організація селянських хорів у селах Прикарпаття. Це села – Підпечари, Вікторів, Микитинці, Серафинці та інші. Там він організовував селян і керував цими хорами», - розповідає Ігор Глібовицький.
Тодішня австрійська влада не забороняла нічого українського, але й не надто підтримувала. Тому жодних винагород за свою працю Січинський майже не отримував. Аби вижити, він переписував ноти і брався за аранжування популярних творів. Час від часу йому доводилось працювати рахівником чи бухгалтером на приватних фірмах.
«Січинський був творчою особистістю і зовсім не пристосованим до життя. Оці побутові питання він ніяк не міг собі влаштувати. Він жив то у друзів, то в знайомих, називаючи це «артистичною циганерією». У Станіславі, де пройшли його найбільш плідні роки для творчості, йому доводилось ночувати навіть на лавці у парку. Його періоди натхнення, коли він писав музику, змінювалися на депресію», - зауважує мистецтвознавець.
СТАНІСЛАВСЬКИЙ ПЕРІОД
У місто Станіслав, нині – Івано-Франківськ, Денис Січинський переїхав у 1899 році. Тут композитор відкриває першу українську дитячу музичну школу в Галичині, де викладає фортепіано, займається організаційними питаннями і, водночас, стає диригентом Станіславського «Бояна».
«Це було хорове товариство, яке мало подвійну функцію: розвиток української культури та єднання українців, пробудження їхньої національної свідомості. Хор виступав із численними концертами до Шевченківських свят. Саме у цей період, а це 1905 рік, Січинському вдалося організувати ще й видавництво у Станіславі, де на високому рівні друкували ноти українських композиторів, а це твори Йосифа Кишакевича, Миколи Лисенка, Воробкевича, Вербицького і самого Січинського», - розповідає Ігор Глібовицький.
У цей період Січинський створює свої 4 кантати (твір урочистого або лірико-епічного характеру, що складається з декількох закінчених номерів, виконується співаками-солістами, хором у супроводі оркестру - авт). Рукопис однієї з них - «Лічу в неволі» – один із найцінніших експонатів музею Січинського в Івано-Франківську.
«Ця кантата створена у 1902 році і присвячена пам’яті Лесі Домбчевської, доньки пароха з села Вікторів. У нас зберігається навіть фотографія цієї красуні у національному вбранні. Очевидно, Січинський мав якусь симпатію до цієї дівчини, тому й присвятив їй клавір-кантату. Оркестрові голоси і партитура зберігається у Львівській бібліотеці імені Стефаника. Ось ці ноти написані рукою композитора (показує – авт.) Тут вказана навіть дата, коли він завершив цю кантату. Насправді, це - один із найкращих творів української хорової музики на слова Тараса Шевченка (“Лічу в неволі дні і очі”). Це твір трагічного змісту. Відомо, що Шевченко писав цю поезію у засланні й оту тугу, смуток і переживання, любов до України він передав у цій поезії. Січинський теж мав трагічну долю, він був дуже імпульсивною людиною, переживав матеріальні негаразди і непорозуміння. У цій музиці він теж припустив нотки смутку, ніби доповнюючи нею шевченківську поезію», - розповідає мистецтвознавець.
Після знайомства з Іваном Франком Січинський входить до складу комітету зі збирання і публікацій українських народних пісень. Саме тоді свідомі українські композитори та поети звернулись до своїх співвітчизників із закликом збирати і надсилати їм народний мелос.
«Народна пісня була першим джерелом і основою, на якій виросла вся творчість Січинського. Вона органічно ввійшла в основний жанр – вокальний, хоч безпосередніх запозичень у композитора майже немає…Протягом свого недовгого шляху композитор написав багато українських народних пісень. Їх можна розділити на такі, що писалися як власні твори, з вкладанням у них всіх своїх почуттів, і такі, які він писав на замовлення, щоб заробити на щоденний прожиток… твори для заробітку Січинський примушений був писати під кінець свого життя», - пише Стефанія Павлишин у збірці «Творчі портрети українських композиторів». Водночас, дослідниця зазначає, що Січинський створив першу на Західній Україні в’язанку народних пісень. На жаль, із цієї в’язанки, стверджує науковець, збереглась тільки одна пісня – «Було не рубати зеленого дуба», написала для Львівського «Бояна». Втім, нащадкам вдалося віднайти «152 українські народні і патріотичні пісні» Січинського.
«Власник готелю у Станіславі Гасклер, для якого композитор писав ці пісні, платив йому лише по 1 короні за пісню», - зауважує Стефанія Павлишин у своїй книзі.
У ній дослідниця також пише, що композитор любив у музиці співучий і виразний речитатив, а ще застосовував гармонію, ритм, поліфонію, як засоби для передачі тексту. Очевидно, так створювалася і музика до пісні-маршу «Не пора» на слова Івана Франка, який став тоді найпопулярнішим гімном України.
«Тут є різні думки. Окремі мистецтвознавці вважають, що тут є лише обробка Дениса Січинського, а мелодія пісні була написана до нього. Інші переконані, що мелодію до слів Франка «Не пора» створив саме Січинський. Однозначно, що ця пісня - дуже була популярна і відома. Часто її можна почути на патріотичних концертах. Як і пісню «Чом, чом, земле моя». Слова цієї пісні Костянтини Малицької. Обробку її теж здійснив Денис Січинський. Так, більшість знакових творів були написані Денисом Січинським в його останній період життя, тут, у Станіславі», - стверджує Ігор Глібовицький і демонструє ще кілька рукописів композитора - фортепіанних мініатюр «Пісні без слів» і «Мазурка».
АВСТРІЙСЬКА ЦИТРА, ФОТО І РОЯЛЬ
Кімната-музей Дениса Січинського унікальна тим, що тут постійно займаються студенти, а відтак, у музеї часто звучить музика, він ніби «живий». Тут завжди людно, бо спадщиною композитора цікавляться відомі музиканти, учні та їх викладачі, часом приходять і зовсім сторонні люди. В останній такий візит, розповідає викладач, до музею принесли книжечку «Ще не вмерла Україна. 200 патріотичних і народних пісень на фортеп’ян» за творами Січинського.
На все це ніби зверху споглядає сам композитор. Художник Олександр Каравай створив у 1988 році картину «Минули літа молодії», на якій Денис Січинський працює біля роялю. Щоправда, каже Ігор Глібовицький, композитор більше полюбляв народний інструмент – цитру. Для неї він написав багато творів, які, на жаль, майже не збереглись. Науковець розповідає, у той період майже у кожній галицькій родині, де любили музику, був цей музичний інструмент. Для музею Січинського австрійську цитру придбали у Дарки Бандрівської – племінниці Соломії Крушельницької. А донька місцевої піаністки Стефанії Крижанівської, Дарія, передала в музей стародавній рояль марки «Franciszek Woroniecki».
«На цьому роялі Січинський не грав, але такі інструменти були дуже поширеними у XIX-XX столітті. Нині цей інструмент нам створює атмосферу того часу. Так, інструмент розстроєний, кілочки не тримають. Утім, тембр інструмента, який звучав понад сотню років тому, ми можемо ще почути (грає на роялі – авт.) Це – наша окраса», - стверджує Ігор Глібовицький.
До найбільш цінних експонатів музею належить і фото Дениса Січинського, яке він зробив у Станіславі. Саме з нього написані всі його портрети, зокрема й «Минають літа молодії».
«Ось ця фотографія – надзвичайно цінна для нашого музею. Вона – єдина, яка була зроблена при житті композитора, у фотостудії Йосифа Едера, що була на вулиці Сапіжінській, тепер Незалежності в Івано-Франківську», - каже мистецтвознавець.
БАНДУРИ БЕЗ СТРУН
Свої останні дні Денис Січинський провів в одному з готелів Станіслава. Уже коли був тяжко хворий, він завершував оперу «Роксоляна» для Станіславського «Бояна», гармонізував колядки та щедрівки. За офіційною версію, у 44 роки композитор помер від зараження крові.
«Хворого композитора зрідка відвідували його нечисленні друзі, але поки вони здогадалися виявити турботу і помістити його у краще місце, Січинський 26 травня 1909 року помер. І лише тоді громадськість усвідомила втрату: тіло композитора перенесли з брудної комірчини готелю, де він жив останнім часом, на приватне помешкання, засипали вінками, квітами… Похорон був урочистий і багатолюдний. Співали два хори – Станіславського «Бояна» та села Микитинець, що був заснований Січинським, військовий оркестр, із яким також працював композитор, виконував його похоронні марші», - пригадує у своїй книзі Стефанія Павлишин.
Довгі роки могила Дениса Січинського у Меморіальному сквері Івано-Франківська заростала травою. Ні за австро-угорської влади, ні за польської композитора гідно не вшановували. Лише через 30 років Денисові Січинському поставили пам’ятник, в основі якого є чотири бандури, що утворюють хрест. Кошти на пам’ятник збирали усією громадою. Переважно, це були пожертви з концертів. Автором монументальних бандур виступив скульптор Михайло Зорій.
«За задумом Зорія оці струни на бандурі мали бути виготовлені зі спеціального матеріалу і на вітрі вони мали вібрувати та видавати особливий звук, створювати таким чином мелодію. Поки цей задум не вдалося реалізувати, можливо це колись станеться…», - припускає мистецтвознавець.
Натомість, каже, вдалося реалізувати інші ініціативи. Щороку в перших числах жовтня, вшановуючи день народження композитора, біля могили Дениса Січинського збираються викладачі, музиканти, учні музичних шкіл та студенти училища його імені, аби вшанувати пам'ять композитора не лише словом, а й музикою. У ці дні в Івано-Франківську відбувається всеукраїнський конкурс хорових колективів імені Дениса Січинського. В останні роки у ньому брали участь виконавці з Вінниці, Маріуполя, Полтави, Кривого Рогу та Запоріжжя.
«Цього року продовження конкурсу імені Дениса Січинського відбудеться 23 лютого у Дрогобичі, де він був започаткований. Програма конкурсу є різножанровою та складною. Вона потребує великої професійної підготовки. Для кожного учасника надається 7-8 хвилин виключно для роботи з хоровим колективом. Ця умова є обов’язковою для тих, хто проходить у другий тур. Денис Січинський багато творів написав у хоровому жанрі. Під час навчання в музичних училищах учні опрацьовують ці твори, це дуже потрібно для майбутніх хорових диригентів», - переконаний директор Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського, заслужений діяч мистецтв України Петро Гундер.
Українські музиканти стверджують, що спадщину Дениса Січинського варто популяризувати та вивчати. Нині до неї відносять оперу і більше сотні вокальних та інструментальних творів. Дениса Січинського ще називають «українським Шубертом», який, на жаль, згорів завчасно.
«Січинський поєднував у собі різні таланти: музиканта, композитора, диригента, педагога, громадського діяча. Він був різностороннім. Прагнув реалізувати свій талант, але не зміг це зробити повною мірою. Так, Січинський міг написати більше творів. Але й за те, що залишив, ми його щиро любимо», - зазначає Ігор Глібовицький.
Нині у планах Івано-Франківського музичного училища імені Дениса Січинського – добудова нового навчального корпусу. Викладачі прагнуть створити велику концертну залу, а біля неї виділити кімнату, в яку перенести експонати музею Дениса Січинського. Кажуть, тоді доступ до спадщини українського композитора буде більш вільним і не залежатиме від навчального розкладу занять.
Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото автора