Проект “Точка на карті” розповість, як сьогодні працює солеварня доби Київської Русі
Побачити народження білого золота — найчистішої виварної солі, а також дізнатися більше про спосіб її добування і технологію виварювання, які майже не змінилися із ХІІ століття, можна у Дрогобичі на Львівщині. Тут збереглась солеварня, яка діяла ще в добу Київської Русі.
Уже в наш час її свідомо намагались розорити сучасні ділки від бізнесу: адже багатогектарна площа, на якій розміщений історичний промисел, - у самому центрі міста. А це - ласий шматок для тих, хто зводить новобудови з дорогими квадратними метрами. З одного боку солеварню вже потіснили гаражі. Та повністю переформатувати чи зруйнувати об`єкт не дала громада міста, яка виступила проти приватизації солеварні і добилася включення її до туристичного маршруту.
ТИСЯЧОЛІТНЯ ТЕХНОЛОГІЯ
Щоправда, своїм жалюгідним виглядом підприємство може швидше відлякати мандрівників. Та якщо вони зважаться зазирнути у колодязь, з якого вже тисячу років черпають ропу, то побачать у ньому майже 500-літню драбину, щаблі якої завдяки соляній консервації збереглися так, ніби вистругані вчора. Туристи також можуть побувати біля басейнів-відстійників та власне у солеварні, де на дровах виварюють дорогоцінний, хоч і дешевий, продукт. І нехай не лякає вас дірявий дах солеварні. Так, у таких, майже первісних умовах, — на всіх протягах тут цілодобово, у три зміни, працюють робітники. Так, вони самі колють дрова, щоб підтримувати вогонь під чаном. Вручну помішують ропу, із якої на дно осідає білосніжна сіль, як запевняє гідрогеолог пані Оксана Бунда, — 100-відсотковий натрій хлор. Але соляний промисел збережено. І коли він перейде із державної власності в довготривалу оренду міста, як задумали місцеві ентузіасти, є сподівання на вітчизняні та іноземні інвестиції. Вони б дозволили не тільки відновити виробництво білого золота хоча би в об`ємах, які були за радянських часів (20 тонн за добу, тепер — заледве 700 кілограмів), але й створити на базі соляних свердловин лікувально-рекреаційний комплекс. Поки що це видається фантастичним проектом. Але ось вони — чани, в яких відстоюється висококонцентрована ропа — 300 грамів солі на літр розчину. Ось імпровізований інгаляторій — цілюща пара, насичена іонами натрій хлору, що піднімається від “зварювання” солі. Зваричі, які працюють тут, незважаючи на холод і вологу, ніколи не хворіють легеневими хворобами, астмою тощо. До речі, прізвище Зварич пішло під професії — зваричами називали солеварів. І вони були дуже заможними та поважаними людьми.
Якби ці невичерпні лікувальні ресурси спрямувати у розвиток належної інфраструктури, яку можна спорудити тут же, на території солеварні, то гроші можна було б черпати, як сіль із надр.
Як розповіла Оксана Бунда, яка вже понад тридцять років, відразу після закінчення геологічного факультету Львівського національного університету, працює на підприємстві, 15 мільйонів років тому на цьому місці було море, і коли воно почало відступати, а Карпати — рости, під землею утворились лагуни, в яких відкладався галіт (по-грецьки — сіль). Є версія, що від цього слова пішла й назва самої Галичини.
Технологія добування досить проста: коли прісні води проникають у землю, утворюється соляний розчин, з якого і випаровують сіль. Ропа більш солона, ніж вода в океані. Щоб дістатися до неї, викопують шахту розміром 2 на 3 метри та завглибшки 50 метрів, ставлять насоси - і процес пішов. Технологія добування солі тут не змінювалася з XIII століття. Природний розсіл переливають у чани, де його нагрівають до температури 106 градусів, від чого сіль осідає на дно. Звідти її згрібають вручну спеціальним шкребком, далі висушують останні краплі вологи. Уже згодом суху дрібну сіль вантажать на фасувальний конвеєр. Єдині зміни — раніше ропу черпали, вручну, як воду із криниці. Потім процес перевели на волову або кінну тягу. Пара волів обертала закріплене на залізному денці веретено. Зі скрипом крутився вал і на поверхню піднімалися зшиті з волових шкір великі коші повні сировиці. З кадубів при криницях сировиця текла до дерев'яних веж, де висіли черені з залізної бляхи. Під черенями палахкотіло полум'я, сировиця випаровувалась і залишалась вогка гаряча сіль. її набивали в дерев'яні форми, сушили і готові топки (конічні грудки), які служили заразом і мірою ваги, складали рівними рядами на вози з високими полудрабками. Сіль у таких топках користувалася на Наддніпрянщині найбільшим попитом ще з часів Київської Русі. Тепер мініатюрні копії цих топок можна побачити і купити хіба в туристично-інформаційному центрі міста або на його гербі: на блакитному тлі — дев’ять білосніжних топок — за числом восьми передмість і одного середмістя, з яких складався Дрогобич.
Зараз ропу на жупі (стара назва солеварні) викачують на поверхню електронасосами. А от газ, яким палили під черенями, став дорогим. І солевари повернулися до дров. Змінилася і форма пакування. Продукт розфасовують у кілограмові поліетиленові пакети. Випускають тут звичайну кухонну та йодовану сіль.
НАЙЧИСТІША СІЛЬ, ВАРТА, ЩОБ ЇЇ БРАЛИ В НАЙДОРОЖЧІ РЕСТОРАНИ
- Якби таку сіль, як наша, продавали, скажімо, в Каліфорнії, чи деінде за кордоном, вона б коштувала кілька десятків доларів за кілограм, - розповідає Оксана Бунда. - До нас приїжджали на екскурсію американці, скуштували сіль, були в захваті і сказали, що в їхній країні її брали б у найдорожчі ресторани. В Україні вона теж майже вдвічі дорожча від, наприклад, артемівської солі — коштує мінімум 12 гривень за кілограм. Тому й стала неконкурентною на споживчому ринку. Але ніхто не враховує, що дрогобицька сіль — без найменших домішок, а тому — найздоровіший продукт з усіх, які пропонуються у цьому сегменті.
На відміну від сучасників, дрогобицьку сіль цінували наші предки. І не лише в Україні, але й у всій Західній Європі. Її постачали до Угорщини, Італії та інших країн. Переправляли через митницю у розташованій неподалік Тустані, яку спорудили ще за часів Київської Русі. Споживали її на Волині, Холмщині, Київщині, Закарпатті. В Києво-Печерському Патерику від 1097 року писалося, що як тільки припинився довіз солі з Галицької і Перемишльської земель, то не бисть солі по всій Руській землі.
Зараз такої загрози немає. Проте цінність древнього виробництва від цього не зменшилась. Це розуміють дрогобичани, які створили слоган міста “Дрогобич. У ньому вся сіль” та туристичну стратегію, центральним об`єктом якої є солеварня. Тепер, щоб здійснити сюди екскурсію, достатньо купити квиток у туристично-інформаційному центрі. Його 30-гривнева вартість включає і вхід на територію заводу, й екскурсійне обслуговування. Раніше, щоб потрапити на підприємство, потрібно було завчасно дати запит його керівництву й отримати спеціальний дозвіл. Спростила процес угода про співпрацю, укладена між туристичним центром і заводом. Учасники екскурсій дізнаються про історію солеваріння у Дрогобичі, на власні очі бачать процес виварювання солі, можуть побувати у сховищі й відвідати Королівський шурф, із якого викачується розсіл… На початку зими вже відбулася перша організована екскурсія на завод.
Команда туристично-інформаційного центру яку очолює Ігор Чава, розробила проект ревіталізації заводу – він може функціонувати як суспільний простір (там можна проводити різні заходи і, звичайно, приймати туристів). Коли підприємство буде в оренді у міста, легше буде залучати інвесторів, реконструювати і розвивати цей об’єкт.
Повірив у туристичні перспективи солеварні й місцевий бізнес. В одному із дрогобицьких ресторанів частують соленою кавою з корицею. Інший взагалі називається просто - “Сіль”, а подають у ньому, наприклад, гірську форель, запечену у соляному панцирі. Смак — просто незабутній.
ГАСОВИЙ ЛІХТАР, ДЕРЕВ’ЯНІ ЯНГОЛИ І МУЗЕЙ СОЛЕВАРІННЯ
Місто інтенсивно збагачує свою туристичну палітру. Крім старої солеварні, тут з`являться нові атракції. У день зимового рівнодення — 22 грудня у Дрогобичі відкрили гасовий вуличний ліхтар. Такі освітлювали древнє місто у ХVІІІ столітті. Їх запалював ліхтарник пан Марцін. Тепер це змогли зробити численні туристи, які завітали на це свято. Ліхтар спускається зі стовпа на ланцюгу спеціальним механізмом і так само піднімається вгору. Він нагадуватиме всім про те, що Дрогобич був одним із перших міст у Європі, де для освітлення вулиць використовувався гас.
А поруч із гасовим ліхтарем цього ж дня відкрилось затишне кафе “У пана Марціна“, де частують ароматною кавою і смачною випічкою.
Незабаром туристичний бренд Дрогобича використовуватиметься і в міській інфраструктурі. На вулицях з`являться лавки з логотипами, які світитимуться в темряві.
А в межах туристичної стратегії міста створюється вуличний музей, кожен “експонат” якого має свою унікальну історію.
Так, у приміщенні однієї з міських кав’ярень встановлено абсолютно функціональний телефон у стилі ретро 20-х років минулого століття. На телефонному апараті - інформаційна табличка, виконана у концепті брендингу міста (текст дублюється англійською мовою). Ще один експонат вуличного музею – художня композиція, розміщена прямо на стовбурах дерев. У День міста мешканці Дрогобича створили трьох янголів із деревини, які тепер оберігають Дрогобич.
Наступним стане старовинний вуличний гідрант, який планують встановити на площі Ринок.
Працює туристично-інформаційний центр і над створенням “селфі-точок” у місті. Вже розробили онлайн-карту, на якій зазначені координати місць, ідеальних для селфі. На цих локаціях туристи знайдуть спеціальні жовті “селфі-трикутники”, які допоможуть зробити суперзйомку.
Нещодавно в місті запровадили традицію інформування про народження маленьких дрогобичан мелодіями, які лунають з міської ратуші. Про появу хлопчиків сповіщає козацький марш, дівчаток — вальс. Це теж один із нюансів, які працюють на туристичний імідж міста солеварів.
Але альфою і омегою повинен стати музей солеваріння, який бачить у мріях Оксана Бунда. Він збереже і покаже сучасникам, як добували і випарювали сіль, що була дорожчою від золота не тільки завдяки смаковим і лікувальним властивостям, але і як консервант для деревини. У давнину дерево десятиліттями вимочували в ропі і воно ставало міцнішим від заліза і навіть не піддавалося вогню. У цьому і є один із секретів довговічності дерев`яних церков та інших пам`яток дерев`яного зодчества, якими “всіяна” Україна.
А поруч, як каже пані Оксана, достатньо цехів, у яких можна випарювати сіль за новітніми технологіями, використовуючи енергію сонця та вітру.
У Дрогобицької солеварні віднедавна з`явилась перспектива бути внесеною до списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Як кажуть, дай, Боже, нашому теляті вовка з`їсти. А поки що її доля в руках ентузіастів, серед яких, насамперед, невеликий колектив заводу (зі ста працівників тут залишилось менше третини) та фахівців туристичної галузі. Не зле було б зацікавитись цим і Міністерству агрополітики, якому належить древнє підприємство, та іншим поважним відомствам. Адже як не як — це національне надбання, живе і безцінне, яким не варто нехтувати.
Нінель Кисілевська, Львів
Фото Олени Николаєвич